Невдала сатира
Друга світова війна закінчилась дуже давно, але пам'ять про неї жива. Було розказано чимало історій про цю трагічну сторінку історії у вигляді книг, фільмів та комп’ютерних ігор. Серед них було багато правдивих історій і багато… не дуже правдивих. І зараз складається враження, що вже всі більш-менш відомі історії розказані, тому люди, які хочуть розповісти щось про Другу світову, починають активно фантазувати. І ці фантазії зазвичай викликають сумніви в адекватності їх творців або в розумінні ними описаної теми. Подібного маразму вийшло чимало – то шизофренічний «Хлопчик в смугастій піжамі», де син охоронця концтабору зав’язує дружбу з в’язнем цього самого концтабору, то ідіотська «Крадійка книжок», де чотири з п’яти громадян тоталітарної нацистської держави – найтолерантніші люди в галактиці і тому подібне. Інша справа, якщо хтось уміло клеїть дурня, як Тарантіно зі своїми «Бесславними виротками», але таких прикладів мало. Розхвалений усіма «Кролик Джоджо» - точно не один з прикладів останнього.
Події фільму відбуваються в нацистській Німеччині наприкінці Другої світової в неназваному містечку, де живе маленький хлопчик на ім’я Йоганн. Батько малого пропав на війні, тому Йоганн живе з матір’ю і вчиться в гітлерюгенді. Хоча Йоганн хоче бути ідейним нацистом, навіть створив собі уявного друга, який виглядає, як Адольф Гітлер, в малого не виходить буди справжнім «арійцем» - він не наважується скрутити шию кролику, за що отримує прізвисько, вказане в назві фільму. А коли головний герой виясняє, що його мати ховає в домі єврейку, його звичні переконання починають змінюватися….
Якою б неновою була ідея переосмислення людиною свого життя під впливом обставин, але дало втілити її на екрані вдається далеко не кожному режисерові. На жаль, в новозеландця Тайки Вайтіті це також не вийшло. І хоча Вайтіті не назвеш прямо поганим режисером, але майстром комедії, яким його вважає більшість глядачів, знайомих з його творчістю, він також не є – його фільми, такі як «Тор. Рагнарок» і «Що ми робимо в тінях» здатні розсмішити лише невибагливих глядачів, під пиво і в компанії друзів. Ось і з «Кролика Джоджо» пробували зробити комедію з глибоким соціальним підтекстом: мовляв, дивіться – промивка мозків і пропаганда ненависті – це погано. Але чи вийшов з цього хороший фільм? Та ні, посередній. Можливо, це через занудність самої оповіді, а, можливо, через те, що закладені в ньому ідеї подаються вкрай банально – вони не органічно вплетені в сюжет, а подаються «в лоб» устами персонажів. То, може, «Кролик Джоджо» - це хороша, смішна пародія на нацизм? Ну, якщо когось смішить жирна тупа вихователька в нацистській формі, або німецький ветеран, який поводиться вкрай карикатурно, в якого малолітній шмаркач може вирвати з рук гранату, а цивільна жителька – вирубити ударом в пах, тоді вас можна привітати – вам все ще 12 років. «Великий диктатор» (1942) іронізував над нацизмом в стократ оригінальніше.
Через банальну і нудну подачу краще не задумуватися про сюжетну логіку, інакше фільм ризикує втратити залишки чарівності. Для прикладу візьмімо епізод, де головний герой виясняє, що його матір переховує в домі переслідувану нацистами єврейську дівчинку (ну, знаєте, один з найзатертіших сюжетних ходів усіх сучасних творів про Другу світову, без яких не можна обійтись – нацисти переслідували тільки євреїв, ну, на свята ще ромів, але то десь за кадром). Поставте себе на місце дівчини – що робити, якщо перед тобою син твоєї рятівниці, малий хлопчина, якого не ввели в курс справи? Може, поговорити з ним, переконати що ти не ворог, перевести на свій бік? Ні, треба погрожувати, лупцювати, приставляти ножа до шиї, бо тільки так можна завести дружбу. І знаєте що? У фільмі це спрацьовує!
Цікаво, що Вайтіті старався замаскувати недоліки свого твору регулярними омажами на творчість Уеса Андерсона – тут тобі і симетрична зйомка, і яскрава кольорова гамма і часом дивакуватий монтаж, і раптовий спалах насильства в кадрі з повішеними людьми в кадрі. Але, мабуть, Уес Андерсон, на те він і Уес Андерсон, що вміє не тільки симетричній фільми знімати, але й цікаві історії розказувати. А Вайтіті… Ну, хіба що фінальне побоїще вдалось. А ось фінал – це щось: країна під контролем іноземних військ, містечко зруйноване, багато загиблих, але головному все рівно – давайте влаштуємо танці просто на вулиці.
Навіть сумно, що в цей фільм затягли досить непоганих акторів. Ще сумніше – вони старалися як могли, щоб врятувати фільм. Дебютант Роман Девіс в ролі Йоганна зіграв непогано, хоча хлопчина ніде раніше не грав. Скарлетт Йохансон в ролі матері Йоганна відіграла просто відмінно – чудове перевтілення в жінку з важкою долею, в якої через постійні стреси (поранення сина на тренуваннях, розчарування у владі, антивоєнна агітація) почали вилітати клепки. Непогано вжився в роль Сем Рокуелл в ролі пораненого на війні і розчарованого в нацизмі капітана Кленцендорфа. Правда, у фільмі він керує гітлерюгендом, що дивно – капітан не приховує, що не вірить у перемогу своєї країни, а його замашки гомосексуаліста, для розкриття яких його підручним зробили Теона Грейджоя, викликають запитання, чому його досі не пов’язало усюдисуще гестапо. І навіть Тайка Вайтіті не полінувався засвітитися у фільмі в ролі уявного друга головного героя Адольфа Гітлера.
Коротше, фільм «Кролик Джоджо» - ніякий не шедевр і точно не вартий премії «Оскар» за кращий адаптований сценарій. Фільм непродуманий, його ідеї не подані як слід, так званий «гумор» не здатний розсмішити. Але за хороших акторів і красивий візуал можна глянути, якщо немає чогось кращого.
