Батяр капут!
«Що це за цирк»? - запитує один з персонажів фільму «Шляхетні волоцюги» ближче до фіналу. Під час перегляду даного недофільму хочеться відповісти, що у цирку зазвичай веселіше.
Події фільму розгортаються в якійсь альтернативній реальності, створеній хворою фантазією творців фільму, а точніше, в окупованому нацистами Львові. Німецька розвідка хоче відшукати один артефакт, який має допомогти нацистам виграти у Другій світовій війні. За цим же артефактом полюють і радянські шпигуни. У це «протистояння» вклинюється пара львівських злодіїв (або батярів, як їх називають у фільмі), Мирослав та Богдан…
Описана вище фабула – дуже спрощене описання тої заплутаної, беззмістовної і незв’язної нісенітниці, яку сценаристи даного фільму пробували видати за сюжет. Бо серед численних сюжетних ліній є історія львівської баронеси, її онучки Христі, її коханого-єврея, її дядька, ще двох львівських бандюків (не головних героїв) і так далі. І неясно, для чого було обтяжувати сюжет стількома персонажами, якщо їхня роль у сюжеті фільму – мінімальна. Через таку кількість непотрібних персонажів і сюжетних ліній, Мирослав та Богдан, які, по задумці, мали би бути головними героями, відходять мало не на третій план.
Але це було б не так страшно, якби фільм було цікаво дивитися. Але ж ні, сценарій починає «буксувати» вже на десятій хвилині, дійство стає страшно нудним і тягучим. На двадцятій хвилині хочеться, щоб ця муйня чимскоріше закінчилась. І Боже збав від перегляду цього фільму у кінотеатрі, бо на тридцятій хвилині може виникнути бажання повіситися на кінопроекторі.
Обтяжує перегляд фільму його так званий «гумор», який складається в основному з ідіотських кривлянь, мавпувань та несмішних жартів, які періодично «опускаються» нижче пояса: то радянський агент грає на балалайці, сидячи перед фотографією голої жінки, через що зі спини здається, ніби він займається мастурбацією (як смішно, ха-ха-ха!), то повідомлення для агентів виходить із задньої частини дерев’яної пташки (Петросян вже заздрить!), то з’являються скажені голі карлики-нацисти... Єдина сцена, яка може викликати легку усмішку – це сцена в Африці (так, у цей фільм і чорношкірих аборигенів завезли). Ще трохи і даний фільм став би українською перзйомкою російського фільму «Гітлер капут!», в якому, за іронією, зіграли деякі актори «Шляхетних волоцюг», в тому числі і Юрій Хвостенко, який зіграв роль Мирослава.
До речі, про акторську гру. Її інакше як «театральщиною» (в поганому розумінні цього слова) не назвеш: вилуплення очей на півобличчя, недолугі гримаси, актори періодично затинаються (дубль не вдався, але перезнімати не захотіли). У цьому балагані похвалити можна лише Ірину Гришак, яка зіграла Христю та Івана Шарана в ролі Богдана, який, в принципі, зіграв того самого сільського дурника із серіалу «Останній москаль», лише додавши колоритну львівську говірку.
Зі звуком у фільму також проблеми: іноді репліки героїв озвучені так, що стає неможливо щось розчути. Хоча чи варто щось слухати – цікавих діалогів у фільмі немає. Музика у фільмі лише підсилює його недолугість.
Похвалити можна лише людей, відповідальних за підбір реквізиту і натури для зйомок: автомобілі, костюми, інтер’єри будинків, пейзажі вулиць та панорами старого Львова – все відповідає стилістиці кінця 1930-х. Видно, що над цим заморочились і виглядає усе це, як мінімум, красиво. Тільки ось старання реквізиторів пішли прахом через провал фільму по ключових параметрах: по акторській грі, сюжету та якості постановки в цілому.
Потенціал у фільму «Шляхетні волоцюги» був великий, і цілком міг вийти такий собі «Ва-банк» по-українськи. Іронічно, але на стадії виробництва «Шляхетних волоцюг» розгорівся скандал, мовляв, фільм є саме перезйомкою якогось маловідомого польського кіна з аналогічним сюжетом. Коротше, кажучи, пробували додати фільму популярності, але кращим він від того не став. А натомість «Шляхетні волоцюги» посіли «почесне» місце поруч з іншим дном українського кінематографу, на зразок «Свінгерів» та «Київського торту». Дуже сумно.
