Інтерв'ю з режисером байопіка "Кличко"

- В першу чергу, маю сказати, що мені надзвичайно подобається Україна. Як Київ, так і Одеса – прекрасні міста. Але, на мій сором, я взагалі мало що чув про Україну перш, ніж почав знімати тут. Так, звісно, я дещо вивчив про країну ще до зйомок. Щодо певних політичних аспектів – я вважаю, що не можу нічого коментувати, так як просто надто мало знаю про це.

- Так, чув, що він вперше проходив минулого року, але більше вивчив про нього, коли ми отримали запрошення презентувати тут стрічку “Кличко”. І мені було надзвийчано приємно. Адже раніше ми вже представляли цей фільм на іншому фестивалі, доволі відомому – на “Трайбеку” у Нью-Йорку, це – фестиваль документального кіно. І, до речі, “Кличко” мав там неабиякий успіх. Але в Одесі знаходитись приємніше.

Наразі я займаюсь проектом для німецького телебачення. Але приїхавши в Україну, я помітив справжній феномен: ви – нація борців. Тобто, брати Кличко швидше не виключення серед українців, а просто представники такого сміливого і хороброго народу. Тому якщо знайду цікавий сюжет або отримаю запрошення в український проект, я з задоволенням займатимусь ним.

- Володимир запросив мене у свій тренувальний табір, а вже пізніше я познайомився з Віталієм. Ми довго вели переговори щодо зйомок фільму “Кличко” і вже тоді ми подружились. Два роки ми працювали разом, тому дійсно зблизились і вони стали моїми дуже хорошими друзями. Вже навіть після кінця зйомок, після 2009 року я продовжував особисто відвідувати їх бої, знаходячись десь недалеко від рингу. І тоді мені прийшла ідея – ми випустимо стрічку на DVD, а понусом на диску стануть мої записи їх останніх боїв. Мені надзвичайно подобається родина братів – і матір, і батько. Тому минулої середи, коли я дізнався про смерть Кличка-старшого, мені стало дуже боляче – я зустрічав цю людину, ми довго спілкувались і я захоплювався Володимиром Кличко, тому що він зміг виростити таких синів.

- Німців вражає дисциплінованість, не лише фізична, але і духовна сила братів, їх позитивний образ – маю на увазі, що вони не дозволяють один одному поводити себе некоректно на людях, навпаки – вони із задоволенням спілкуються з фанатами, уникають провокацій і скандалів, як на рингу, так і у публічному житті. Власне, потрібно розуміти, як німці ставляться до братів Кличко – нехай їх батьківщина Україна, але ми сприймаємо себе, як країна, котра усиновила їх. Звісно, вони українці, але все ж таки живуть у Німеччині, тому ми також маємо певні права вважати їх хоча б частково німцями і пишатися такими своїми громадянами.

- Потрібно просто розповісти цікаву історію – між художньою і документальною стрічкою не так багато різниці, як здається на перший погляд. Обидва жанри по суті майже завжди драми, а вже від режисера залежить, як він подась історію, котра потрапила до його рук. Наприклад, у мене з “Кличко” був просто шикарний матеріал, тому було не надто важко знайти позицію, з якою треба розповідати цю історію. Крім того, існує маса технік та стилів зйомок документало. В моєму випадку, я використував спеціальну технологію – наприклад, оператор, що займав головну камеру, був приблизно одного зросту з братами Кличко, тому що мені хотілось, щоб глядач постійно дивився боксерам не на торс і не знизу, а прямо в очі. Це – своєрідний психологічний прийом.

- Як володар премії “Еммі”, як вважаєте, які стандарти має ця премія? І чи має вона їх взагалі?

- Так, звісно стандарти існують, але вони змінюються разом з реаліямиУ мене величезну гордість визиває сам факт того, що я отримав “Еммі” – це справжній телевізійний “Оскар”. Потрібно просто розповісти щось особливе. Головне – це зачепити людей, зворушити їх. Потрібно вміти розповісти історію емоційно – власне, як і у художньому кіно. Мені, наприклад, надзвичайно подобаються стрічки Майкла Мура – у нього своєрідна іронічна манера розповідати історії, та часто він буває надто саркастичним, а це не те, що чіпляє людей за живе. Але мені здається, що все ж таки важливі не стільки нагороди, скільки реакція публіки – це найбільша нагорода.

- Вони мають проникнутись філосіфією Кличків – якщо ти впав, лежиш на підлозі і здається, що немає сил піднятись, ти піднятись, стати і продовжувати свій бій. Потрібно продовжувати ідти до свєї мети, багато прауювати, навіть коли здається, що тобі це не під силу.