Луї Гаррель: Я приречений на розчарованість самим собо

7 квітня на екрани України виходить дебютна повнометражна стрічка відомого французького актора Луї гарреля «Два друга». Кореспондент національного порталу kino-teatr.ua зустрівся з режисером-дебютантом в паризькому готелі Intercontinental Paris Le Grand і поговорив з ним про творчі шукання та про якості артистичної натури.

П. – Чому ви вирішили зняти фільм «Два друга»?

    ЛГ. – Я шукав сценарій фільму для двох акторів – мене самого і ще одного партнера. І один з продюсерів, до якого я звернувся, сказав мені: «Ти ж нещодавно зняв короткометражку з чудовими акторами (мова про короткометражку «Правило трьох», в якому Луї Гаррель зняв себе, Голшифте Фарахані та Венсана Макеня – ОП.) От і зроби з ними повний метр». А потім одна знайома письменниця сказала мені якось: «Ти ж в 15 років грав у п’єсі Альфреда де Мюссе «Примхи Маріанни» (тоді Луї освоював ази акторської майстерності на театральних курсах в своєму коллежі – ОП.), ось і спробуй зняти її». І я почав писати пряму адаптацію цієї п’єси, але вийшло щось дуже дивне. І тут я згадав, що ця пєса вже надихнула один з найпрекрасніших французьких фільмів – «Правила гри» Жана Ренуара. І це якось особливо зрезонувало в мені, адже колись я поступав до паризької Консерваторії саме зі сценою з цієї п’єси і саме тоді зустрів одного зі своїх найбільших друзів.  А потім я надіслав перший варіант адаптації Крістофу (Оноре – ОП.), і він погодився попрацювати над цим сценарієм і внести незначні правки.

П. – 10 років тому ви отримали «Сезара» як найбільш багатообіцяючий французький актор. Як ви гадаєте, за час, що минув, ви виправдали видані вам аванси?

    ЛГ. – Не знаю. Про це треба питати глядачів, а не мене. Можу лише сказати, що я – людина, яка постійно знаходиться у стані фрустрації. Мені завжди думається, що в тій чи іншій ролі я міг би бути кращим, міг би більше викластись. Я ніколи не буваю повністю задоволеним тим, що я роблю. Мені б дуже хотілося, але досі не виходить.

П. – А у випадку з «Двома друзями»?

    ЛГ. – Повторюся: я приречений на довічне розчарування самим собою. Можливо, це – одна з найбільш нарцисичних рис, які притаманні людині.

П. – Думається, що ваш персонаж в «Двох друзях» зовсім не випадково носить ім’я «Абель». Це тому, що Клеман (Венсан Макень) – йому майже як брат?

    ЛГ. – Можна і так сказати, хоча Клеман – не Каїн. У фільмі є протистояння між двома хлопцями, але це не битва на життя чи смерть. Мені просто подобається ім’я «Абель» і в цьому немає нічого релігійного. Окрім того, в цьому моєму фільмі головне – не це протистояння, тут важливіше те, що в ньому історія дружби між двома мужчинами викладена як історія кохання. І це історія про розставання двох дуже старих друзів, дружба яких тривала ще з підліткового віку і до їхнього тридцятиліття.  Нам з Крістофом здалося, що це – вельми свіжа ідея, нова тема, яку досі не розкрито в кіно. І ми написали цю сцену розставання як сцену любовного розриву, але з однією різницею – вони не коханці, а просто дуже старі друзі. Є два види дружби: в одному випадку ви кажете "друг"« а в іншому – «приятель». І дружбі першого роду притаманні всі ті ж відчуття, що і коханню – бажання володіти, ревнощі і таке інше. В більшості фільмів чоловіча дружба подається як спільне дозвілля, вечірки, дівчата, але ніде не показується її жіночна складова, притаманна їй чуттєвість.

П. – А Умі у присвяті на початку фільму – це хто?

    ЛГ. – Це моя донька.

П. – А яка думка щодо цього фільму вашого батька (Філіпп Гаррель – видатний французький режисер – ОП.)?

    ЛГ. – Йому дуже сподобалися двоє з трьох акторів – Венсан і Голшифте. І, до речі, не забувайте, що мій дід – Моріс Гаррель (видатний французький актор – ОП.), і йому теж сподобалися актори, особливо Венсан. То ж ми з батьком обговорювали більше деталі зйомок – як ставити камеру, світло, як працювати з акторами, а з дідом – як актору створювати на екрані образ.

П. – Коли між двома друзями з’являється жінка, в яку вони закохані, треба вибирати між дружбою та коханням. Що обираєте ви?

    ЛГ. – Трагедія цієї ситуації на тому і полягає, що ви не можете обрати – обидві ці людини важливі. І тут варто сказати про Голшифте: я їй показував купу французьких фільмів про це, і у неї склалося враження, що вона дивиться один і той же фільм. Взагалі мені здається, що в основі англійських чи американських фільмів на цю тему лежить Шекспір, а у нас основа – це Маріво, Мольєр, Мюссе, які є спеціалістами в цього роду відносинах. А коли ти берешся до неодноразово інтерпретованої теми – в моєму випадку не уникнути порівняння з «Жюлем і Джимом» Франсуа Трюффо фбо ж з «Чоловічою силою» Рауля Уолша, в якій двоє мужчин закохані в Марлен Дітріх – то це, як це не парадоксально, дає тобі більше свободи. Ця ситуація активізує виобразню. Показова в цьому розумінні сцена з мого фільму, в якій друзі вихоплюють Голшифте з потягу: з одного боку, вона знає, що будь що має поїхати цим поїздом, з іншого, кожен з друзів робить це з своїх власних причин, а з третього – вони не можуть зрозуміти, чому вона впадає в такий істеричний стан. І в найбільш виграшній ситуації опиняється глядач, який знає все.

П. – Чоловічі персонажі у вашому фільмі, незважаючи на вік, вельми інфантильні, принаймні до того моменту, поки не зустрічають Мону.

  ЛГ. – І в житті люди дуже часто роблять дурощі, навіть незважаючи на тридцятирічний вік, вони діють по-дитячому. І мені хотілося, щоб і мої герої були схожі на звичайних людей. Тай взагалі мій фільм можна вважати маніфестом незрілості духу.

П. – А навіщо знімати такі маніфести?

    ЛГ. – З тієї ж причини, через яку Луї Малль зняв «Блукаючий вогник». Якось він сказав, що зняв цей фільм тому, що хотів покінчити життя самогубством. То ж для нього «Блукаючий вогник» став свого роду перепусткою до зрілості, до дорослого світу. Адже до цього фільму він, вже будучи помітним режисером з 4-ма фільмами за спиною, не вважав себе дорослим, зрілим і відповідальним мужчиною.