П’єр Сальвадорі: Глядач - не заручник емоцій

19 січня 2015 року під час 17-х «Зустрічей з французьким кіно» в Парижі кореспондент порталу kino-teatr.ua зустрівся з режисером меланхолійної комедії «Жінка на подвір’ї» П’єром Сальвадорі і поговорив з ним не тільки про його останній фільм. Результат цієї розмови і пропонується увазі шановного читача.

    ПС. – 1995 року я зняв стрічку «Учні», яка в той час отримала глядацьке визнання, і вона була знята в схожій тональності. Це була досить меланхолійна хроніка одного хлопця, який божеволів в наслідок тяжкої депресії. Та грали Франсуа Клюзе та Гійом Депардьє. І зйомки «Учнів» стали для мене досвідом і сильним, і дуже важким, адже розповідь  там будувалася лінійно. Але, як виявилося, це дуже зачепило глядачів, і навіть працюючи над комедіями, які мене дуже цікавлять (адже на мене сильно вплинули американська комедія 40-х років минулого століття та французький театр 18-19 століття, наприклад Маріво), мене тягнуло до такого роду фільмів. Я зробив 3-4 фільми у фарсовій формі, вибудуваних на різного роду непорозуміннях, з вираженою дією, але і вони були достатньо поетичними та абстрактними. Тобто певна подія, непорозуміння, брехня викликали до життя комічну трагедію. А потім виникло бажання повернутися до іншої форми кіно. Так, мої фільми «Тільки після вас», «Рокова кралечка» та «Випадковий роман», які будуються на персонажах стурбованих, депресивних, з потягом до самогубства. Тобто сюжети завжди були досить драматичними, але трактувалися вони зі значною долею легкості, з неочікуваними сюжетними ходами. Потім у мене знову виникло бажання звернутися до кіно іншого роду, яке могло б зачіпати почуття глядачів більш прямим способом. Але тут треба було діяти зі всіма можливими застереженнями, адже в кіно так просто розчулити глядачі, а, отже, і спосіб, яким це досягається має бути вельми продуманим та делікатним. Глядача не можна робити заручником тієї чи іншої емоції. І я вирішив звернутися до більш лобового способу оповіді, більш простому, і це було майже формальною необхідністю.

    ПС. – Так-так. Ви знаєте, це досить дивно: Антуан, персонаж фільму, був свого роду зосередженням мене та Гійома, нашого багатого спільного досвіду, всіх тих років спільної роботи, дуже міцної дружби. У Гійома був потяг до уходу, на межі самогубства, а іноді він був надзвичайно добрим та великодушним, дивовижно інтелігентною людиною з чудовою інтуїцією. І персонаж Антуана певними своїми рисами міг би бути схожим на нього, тож спочатку я назвав його Гійомом, щоб бути впевненим, що я буду любити його попри все. І фільм певний час називався «Гійом», але потім я подумав, що це надто лобова назва, адже фільм все ж таки не про молодшого Депардьє, і я не хотів, щоб у Франції він саме так і сприймався. І я назвав свого героя Антуаном, як роблю завжди, коли персонаж цей чимось стурбований, має якісь фобії або знаходиться в депресії.

    ПС. – Ні-ні, просто у мене подвійне ім’я – П’єр-Антуан. А колись мій добрий друг, теж кінематографіст, сказав мені, що у фільмах треба говорити про себе, залишати в них часточку себе. І щоб не забувати цю пораду, я називаю своїх персонажів Антуаном.

    ПС. – Так, звичайно, Антуан Дуанель – це альтер его Трюффо. Я просто хотів підкреслити, що ім’я «Антуан» - це не данина пошани Трюффо та його герою. Це той самий процес, який лежить в основі, але не більше.

    ПС. – Жодних. По-перше, думаю, що на даний момент він вирішив присвятити себе акторству і трохи відпочити від режисерського ремесла. До того ж він цілком поклався на мене, довіряв мені, то ж я рідко бачив актора, який би так добре мене розумів. Гадаю, актор, який бував на місці режисера, знає, наскільки йому важко і намагається полегшити йому життя. Та й Катрін просто вжилася в свого персонажа, мені лишалося тільки вносити маленькі поправки. Взагалі, я називав її своїм «якорем»: вона глибоко проникла в суть своєї героїні, вона знала її, як саму себе, і таким чином вона стала для мене свого роду орієнтиром, знаком того, як треба тримати кадр, як не помилитися у створенні потрібної атмосфери фільму. Те ж саме я можу сказати і про Гюса: мені було з ним дуже комфортно працювати, і дуже просто. То ж актори-режисери, коли вони грають у фільмах колег, стають відданими та дуже цінними спільниками режисера.

КТ. – А ви писали сценарій, вже орієнтуючись на Гюстава та Катрін?

    ПС. – Я думав про Катрін.  Час від часу я розмовляв з нею по телефону, вона мене дуже підтримувала і той час, коли мій останній фільм не мав успіху, але особисто їй він сподобався. Вона говорила про нього з великим розумінням та захопленням, чим мене дуже розчулила. До того ж я просто у захваті від її кар‘єри, я знав, що вона дуже часто підтримувала акторів і режисерів. Зняти фільм, який відрізняється від тренда, дуже важко, і в такій справі мати Катрін в числі своїх спільників дуже важливо. Її присутність в кастингу надає фільму більшого розмаху. То ж Катрін – дуже важливий союзник. І до того ж її інтелектуальна участь в процес ще до зйомок продовжується і на майданчику. Ти відчуваєш, що вона завжди поруч, завжди готова допомогти, і з нею ніколи не було жодних конфліктів. То ж Гюс та Катрін забезпечили мені на майданчику неймовірну розкіш – абсолютний спокій.

    ПС. – 9 тижнів.

    ПС. – Ні, не дуже, але важче, ніж мої попередні фільми, які були чистими комедіями. Але присутність Катрін та той факт, що більшість моїх попередніх стрічок мали успіх, забезпечили мені необхідний рівень довіри.

    ПС. – Так, достатній для фільмів цього роду. Його не можна порівнювати з тією ж «Роковою кралечкою».

    ПС. – Ні, тому що я думаю, що відправна точка будь-якої постановки – це бюджет. Я впевнений, що певні фільми не потребують великих витрат, це не має сенсу. Я знав, що «Жінка на подвір’ї» не збере мільйони глядачів, і вирішив спробувати зняти її просто і за відповідні гроші – моральної точки зору. Для мене це дуже важливо – точна відповідність бюджету та отриманого результату: в одних фільмах відчувається надлишок грошей, а іншим трошки більший бюджет допоміг би стати більш значущими. Наприклад, фільм про двох бомжів з величезним бюджетом робить цей твір просто непристойним, адже великий бюджет вступає в пряме протиріччя з сюжетом та мораллю фільму. То ж я постійно говорю про це зі своїми продюсерами, і, до того ж, я не хочу знімати фільми, які заздалегідь стануть провалами з фінансової точки зору. І якщо одного разу я поступлюся цим правилом, це буде початком казна-чого і кінцем відповідальної роботи – драматургічної та постановочної.

    ПС. – Так, майже закінчив писати сценарій нового фільму, який знову буде комедією, але дуже і дуже дивною. Але не буду заглиблюватися в деталі.

    ПС. – Ні, виконавців головних ролей я ще не знаю. Можу тільки сказати, що там буде грати Піо (Мармаї, який виконав роль футболіста-наркомана в «Жінці на подвір’ї»). А так я вперше в кар’єрі не знаю, хто зіграє головних героїв. Але знімати  маю в червні або липні, то ж у мне залишилося не так багато часу.