Післякарантинне

Після доволі тривалого проміжку часу на карантині у нашому житті змінилось чимало аспектів,- в першу чергу вразливими стали культурні сфери. Так кіно та театральна сфери зазнали значних збитків як фінансового так і духовного - відміна сеансів та закриття майданчиків, як знімальних так і театральних студій внесла корективи в життя діячів культури. Так, про деякі аспекти життя на карантині та після послаблення карантинних обмежень, в сфері кіно та театру і своїми творчими планами, з нами поділився актор Сергій Волосовець

Кіно:

• Художній фільм «Віддана» (Film.UA)
• Художній фільм «Мої думки тихі»
• Фільм «В Манчестері йшов дощ»
• Фільм «Фінгермен»

Серіали: «Кріпосна» Священник, «Бюро легенд»(французький серіал) - офіцер поліції, Та багато інших.

Інші зйомки:

соціальна реклама судової реформи, Промо для каналу NEWS ONE

Театральнийдосвід: В.Розова «В пошуках радості» М.Ф.-Майнбург - «Потвора», М.Гершензо - «Хелемські Мудреці», Э.Іонеско - «Голомоза співачка»,Е.Уонеску - «Стільці» та багато іншого

Театр «Між Трьох Колон» знаходиться за адресою: Львівська площа,14, а театр «14ORLOV» та Театральна студія «ВІК» шукайте в афішах та слідкуйте в соцмережах.

Сторінки в соц. мережах:

• https://www.instagram.com/serhii_volosovets/
• https://www.facebook.com/profile.php?id=100010086734486
• https://dzygamdb.com/uk/persons/2733

М.А.: Сергію, оскільки ми з тобою познайомились безпосередньо завдячуючи Facebook, розкажи будь-ласка про свої сторінки у соціальних мережах. До речі, доволі цікавим наша редакція порталу Kino-Teatr.ua виявила той факт, що твоя Instagram сторінка спрямована презентувати Тебе не як актора

С.Волосовець: (сміється) Так, у мене розподіл між Facebook та Instagram. В Instagram я фотограф, а у Facebook я актор. Та все одно, десь щось перекликається та з`являється пост про те що я фотограф та закликаю до того щоб скористались моїми послугами. Так само, неможливо обійти Instagram без того аби не запостити чи як кажуть- засвітити свої фотографії з акторської діяльності. Не знаю, мабуть це більш свійдомий розподіл, бо у Фейсбук я давно і там вже заявив себе як актор і змінювати свою сторінку я б не хотів,бо по факту у Фейсбуці моя сторінка - це моя анкета, де кастинг директори можуть зайти, і подивишись мою сторінку бачать фотографії та перелік проектів де я знімався і так, по факту, обирають мене за цією методикою. Instagram - це платформа де я проявляю свою творчість, там в принципі фотографії. Фотки-фотки, дуже багато фоток. Моя сторінка дещо відмінна від сторінок деяки моїх коллег, в яких чимало селфі, оскільки, по факту всі ці селфі це одна та сама поза і всі 9 квадратиків, які знаходяться на полі екрану – однакові, просто всі. Єдине що на різному фоні та різному одязі. Так виникає питання – навіщо? Воно ж бо як матриця – роздруковані одні й ті самі портрети, мені це не зрозуміло. Я розумію коли людина хоче показати, що у неї якась обнова – зміна зовнішності : борода відросла, зробив татуювання та ін, що би хотів показати. Для мене це може бути найменша якась деталька – роса випала, я бачу цю росу через яку проходить промінь сонця, я можу і таке виставити. А коли суцільні «селфяшки» людини то думаєш, мабуть людина себе дуже любить.

М.А.: А може навпаки, коли людина трохи несамовпевнена ? Адже існує твердження, що багато хто подавсь в акторський напрям через свою несамовпевненність та хочуть бути поміченимми ? З того, що ми знаємо про тебе, жоден з варіантів до Тебе не підходить. Розкажи трохи про своє становлення людини-актора

С. Волосовець: Народився у 1991 році (місце народження: місто Білопілля, Сумська обл.) в родині, що не пов’язана з театром або ж кіно. Я один такий талановитий в сім`ї (сміється). Хлопець що був і є одразу помітний і виділяє тебе з загальної маси високий зріст - одразу кидається в очі, особливо коли ти в дитячому віці. Рік різниці - це вже величезна відстань, ти трошечки вищий на кілька сантиметрів і ти вже мегаздоровенний хлоп. Тоді я ще не визначився з напрямом де творити і в більшості я проявляв своє мистецтво в музиці. Пішов у музичну школу, здається з другого класу. Як зараз пам`ятаю цей момент, коли у нас був урок фізкультури, я ще тоді вчився у старій школі до п’ятого класу, і з`явилась вчителька – молода, висока, струнка та робить оголошення про те що йде набір у музичну школу. Не знаю, що саме мене потягнуло та я прийшов додому і сказав мамі, що є цікавий творчий гурток і мені цікаво, хоча я не знаю, що це відбувається. Як виявилось, вчителька – подруга моєї мами. Жив я на окраїні, школа в центрі і до цієї школи певний час добиратись транспортом або пішки, хвилин 40, а це другий клас і такий величезний шлях. Та я зробив свій вибір. Як зараз пам’ятаю, перший день, стою на другому поверсі музичної школи, ми тільки піднялись сходами,зустрілась мама з цією вчителькою Жанною Олексієвною (моя перша вчителька) каже: «Серьожка прийшов і каже - хочу вчитись грати на фортепіано». Так мене влаштували в школу на п’ятирічне навчання.

Коли вже я проходив п’ятий рік, наступали моменти зневіри, я вже казав «Мам, я хочу кинути це навчання». Мама ж вчинила мудро, сказавши, що я можу кинути школу в будь-який момент, як тільки зіграю «Мурку». Вона знала, що я цього робити не буду, і продовжу навчання. Була у мене «Німецька пісенька», яку я вже зненавидів розбираючи. І вже не міг її вчити. Так пам’ятаю вітчим сидів наді мною і вже вечоріло. У нас періодично вимикали світло і от чергового разу – в кварталі вимкнули світло, а я вже за звичкою запалив свічку і продовжував грати з усією експресією. Допоки вітчим не казав щоб не чудив (посміхається). І в результаті, саме ця композиція була моїм коронним номером.

Найкумедніше, що коли я довчився до п’ятого класу і вже скоро мав би бути випуск, я розумів, що фінішна пряма закінчується і ось-ось випускний, та радість вщухла, коли мені сказали, що навчальний план змінився і ми тепер вчимося СІМ РОКІВ, замість п’яти. Я ледь не посивів! Як так можна, перед самим фінішом додавати ще два кола?! Та я довчився. З розподілом навантажень мене перевели до нової вчительки – викладачки сольфеджіо, Ірини Григоріївни.

Такі ось мої перепетії в музичній школі. Тоді я бачив себе за великим білим роялем, на величезній сцені, одягнений у фрак – виконую драматичні композиції. Та це не була основа мого життя, я вчився, то був один з варіантів і я ще не знав яким шляхом хочу піти. Музична школа була для мене сильним етапом, зробивши величезний вклад, що допоміг мені сформувуати мою особистість, про що можна написати цілий філософічний твір, бо вже тоді мене жартівливо назвивали «богемою». У той час, коли мій старший брат ходив на бійки (у мене такого не було), я казав, що іду в музичну школу. Я думав, що буду мегамузикантом на величезній сцені та закінчивши музичну школу (на той момент я вчився в девятому класі загальноосвітньої школи), вирішив продовжити навчання у школі аби завершити , по факту, освіту,- і музичне, без примусу, відійшло. Так, може десь за пів року, а можливо й рік, ми подарували фортепіано родичам - похресниці моєї мами. Але лишається свіжим спогад про те як я разом зі своєю бабусею купував його за 300 гривень у якоїсь бабці. ,Це було десь біля центру. Це ж моя бабуся взяла мене з собою, назвавши справжнім професіоналом (бо вже відвідав аж два, чи три заняття) який має перевірити як настроєний інструмент (посміхається).

Так, відчувши потребу направити творчу енергію у якесь русло я почав брати участь у шкільних театральних постановках : на день вчителя, на день мами, на 8 березня та ін. Я постійно був першим серед делегатів, щоправда я дещо спекулював на цьому. Чергова самостійна робота чи контрольна, то я одразу вибачався аргументуючи, що у мене репетиція і накивав п`ятами. Я доволі часто цим користувався. А от в старших класах до нас прийшла нова вчителька, що займалась організаційними питаннями з культ мас, як то кажуть. Так у нас і радіо з`явилось - дискотеки влаштовували. Велика перерва – дві колонки внизу у холі, радіорубка і починається найцікавіше, Квіни валять (ред. гурт QUEEN ). І на той час це здавалось так, що наче рок хвиля чи підпільна радіостанція, що не можна було слухати, а вся школа аж гудить від цього. Ми завжди з цією викладачкою планували та створювали творчі заходи, надихаючись за чашечкою чаю та смаколиками. А в десятому та одинадцятому класах я вже грав роль Діда Мороза, виділяючи, що та борода яку носили усі, хто грав Діда Мороза, жодного разу з моменту придбання не прали. І ось, Ти такий відчуваєш кожну крапельку поту усіх Дідів Морозів, які одягали це все і вдихаєш той букет. От так я влився у цю стезю акторства і викладачі почали казати, що «Поплавського» за мною плаче, що я маю вступити лише в Київський національний університет культури і мистецтв. Щоправда, після школи я не розраховував вступити до поплавського. Так це було на слуху, проте, що це за заклад, я навіть уявлення не мав. На той момент, я знав, що у мене дуже багато родичів у Харкові, ще й старший брат туди нещодавно перебрався і мені було б легче переїхати до Харкова для здобуття освіти. Та коли я приїхав туди впреше, в академію і отримав список того, що я маю знати та вміти, перед тим як вступити, виникло питання: як можна навчаючись у школі мати увесь перелік вмінь для вступу та бути необхідного рівня підготовки?! Чималий перелік вимог для звичайного школяра : 4 пісні – різного жанру, 4 танці мав зтанцювати та виконати вірш, байку, прозу і монолог; знати театральну термінологію . І одразу виникає друге запитання: якщо я це все вмію, навіщо мені вчитися Щоправда, я старався та пішов до своїх викладачів – класного керівника, бібліотекарки, вчительки зарубужної літератури і вони допомогали мені підготуватись. Та під час підготовки почув про училище культури, що поряд, в Сумах. Спробував і вступив туди. Тож, як бачите, по закінченню середньоосвітньої школи я потрапив до Сумського училища культури на відділення режисури і здається, це був ідеальний вибір та набір студентів з якими я тоді вступив на навчання. За час навчання в училищі я був ведучим на всіх конкурсах читців імені Остапа Вишні та сам брав участь у конкурсі, пам`ятаю навіть провів зустріч мера міста Сум – зустріч політичної партії з ветеранами. І саме з училища почався мій прорив і прийшло відчуття того, що я на своєму місці – відчуття землі під собою. І вже тоді, на другому курсі, у мене взяли моє перше інтерв`ю, як видатного студента, це була передача «Вечірня кава». Доволі важко було і хвилююче, оскільки я з Білопілля, а там мова суржикова, а на телебаченні я мав говорити чистою українською мовою, і сказали, що ми пишемо всю передачу без зупинок. Я сидів тоді , красень такий, в білому костюмі, що з випускного лишився, навпроти ведучої,в оточенні трьох камер, в які я не мав дивитись і я то дививсь в очі ведучої то бува відводив погляд на штатив. І тут під час інтерв'ю наступив стресовий, момент, бо це пів годинний запис – умовно пів години програми(пізніше, як вивявилось багато чого нарізали та переставляли),- я зупинився і не пам`ятав, про що розказував і у мене наче білий аркуш паперу перед очима, я навіть не знав на яке запитання відповідав, настільки розгубився. А я ж ніколи не боявся сцени і тут нові обставини. Витримав паузу і завершив нейтральним реченням, вже не пригадую про що. Відверто кажучи, нормально дивитись на себе на телебаченню я не міг, ми дивились на величезний екран телевізора разом із моїм другом і не могли зупинити свій сміх. Адже все було настільки комічно, як на мене. До речі, запис я лишив у себе в архівах. Та це був лише початок моєї освіти та становлення акторської кар`єри. По завершенню випускних іспитів я попрямував разом зі своїм другом Артемом, що теж хотів стати актором, вступати до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. Яскравими моментами того часу були підготовка до вступних іспитів, вивчення монологу в поїзді, дорогою на прослуховування та сам вступ, де я за проханням екзаменатора - творчий показ, зіграна роль тваринки. Я стрибав, втілившись у образ кенгуру. Допуск на іспит я отримав, а от мій друг, на жаль ні. І мені було трохи незручно, адже на іспити нас підвозив родич мого друга у якого ми гостювали (за що їм дуже вдячний) та момент сорому був проте це нічого не змінило в нашій дружбі, лише зміцнило її.

М.А.: Сергію, а розкажи будь-ласка як для Тебе проходить втілення у роль ? Чи не має в тебе такого, що вжившись у якийсь персонаж ти продовжуєш жити і бути ним?

С.Волосовець: По факту, доволі важко знайти саме той характер який потрібен для конкретної ролі. Але, так щоб жити ним – персонажем, колись можливо і бавився. Так наприклад грав діда старого адмірала, що як особистість доволі живенький, йому не сидиться на суші, хоча він вже відставний адмірал, на пенсії (Містер та Місіс Сміт, з Голомозої співачки). І виходить так, що, то людина яка все життя десь в походах, морських баталія і тут сидить – читає газету. Особливо проявлявся(оживав) адмірал коли до нього заходили у гості, і він починав жваво розказувати історії, прям дєд-пєрдєд! Оце, як ви можливо бачили у мене є серія відеороликів на Facebook сторінці про діда з мого двору, щоправда в порівнянні з адміралом, той дід трохи кволіший і менш бойовий. Так, от він мені дуже припав до душі тим, що в своїх силах, не повністю розвалюючись він відчуває себе на коні і я певно трошки грався в цього персонажа, та це все ж таки грався, а не те щоб я вживався у персонажа і не міг вийти з образу.

Можливо варто відзначити, що мені здебільшого перепадали духовні персонажі. Як наприклад, перше це святі отці, мабуть це через зачіску, мене навіть в школі бува жартома запитували чи не збираюсь я вступити до духовної семінарії. Є ті люди хто вважає, що я підходжу і на ролі войовничі та зараз, на жаль таких ролей немає. А от такі духовні ролі, як от в т/с «Кріпосна», куди запрошують, бо знають, що я десь вже зіграв і такий образ за мною закріпився. Як то наприклад в театрі я зіграв роль Ісуса Христа і ця роль, напевно, пробивала в мені ще більше мого особистого сонця, бо по суті вистава трималась на мені як на головному персонажі але була поставлена на іншого персонажа. Бо є вистава, з тими самими персонажами, але вона може бути поставлена в кожній іншій постановці на іншого конкретного персонажа. В драматичній виставі «Во имя истинной любви» я грав Ісуса Христа(головна роль), та більш головним персонажем, на якого поставили цю виставу, був Гайкасій – людина яка доторкнувшись чи може навіть краще сказати, зіштовхнувшись зі мною, відчувши цю енергію і почувши Боже слово – змінюється. І ось така метаморфоза показує, що людина може змінюватись, доторкнувшись до Великого Святого. Як казала помічник режисера – Леся, я маю там сяяти видаючи максимально енергії. І я саме так і відчував, що пройшовши дві дії вистави я спустошений і це не зважаючи на те що там немає ніяких таких силових навантажень, щоб бути фізично виснаженим.

Такі ролі мені дають, мабуть через мої добрі очі. Мамині (усміхається)

М.А.: Скажи Тебе часто впізнають ? Часто підходять в публічних місцях, в повсякденному житті та просять автографів чи сфотографуватись?

С. Волосовець: Після х/ф «Віддана», я пам’ятаю, одного разу, йдучи з репетиції біля, оперного театру, трохи зачуханий, волосся стирчить і тут мене зустрічає чолов’яга і вибачаючись питає чи то я знімався у Відданій і коли почув ствердну відповідь попросив сфотографуватись і поділився приємними враженнями які отримав від фільму, що переглянув зі своєю дружиною. Це єдиний раз коли мене впізнали на вулиці, а так, зазвичай, в творчих колах мене помічають і знають як актора.

М.А.: Тоді зустрічне питання чи Ти хворієш зірковою хворобою?

С. Волосовець: Про що ми говоримо, якби була зірка (сміється) от там на алеї слави у Голівуді чи я там отримав Оскар, то я б мабуть десь випендрювався.

М.А.: Ти маєш нагороди чи відзнаки за визначну роль?

С. Волосовець: Ми були на фестивалі театральному у Кракові – фестиваль «Схід - Захід», буквально в минулому році, навесні. Ми з театральною студією «Вік» поїхали і отримали відзнаки. Були відзнаки і за жіночі та чоловічі ролі. Я отримав за другорядну чоловічу роль, її отримав разом із партнером, це як два персонажі Бобчинський и Добчинський. Наші персонажі прямо були другорядні після головного героя равина, ми два діда старих – консерватори, що доволі активні в головному через це нам дали партнерську нагороду – краща другорядна роль. По факту, з акторських це мабуть усе. В кіно індустрії у нас там «Золота дзиґа», але в мене її немає (сміється). Для мене особисто є відзнакою те що я зіграв роль і я нею задоволений, так наприклад у х/ф «Віддана», особливо коли режисер завдоволений моєю роботою.

М.А.: Сергію, з цього приводу виникає одразу до Тебе питання. Ти вважаєш себе актором театру чи кіно?

С. Волосовець: Я вважаю себе актором (посміхається). Бо це не можна розділити, хоча є у мене приклади серед знайомих, що на відріз кажуть, що вони не є акторами театру, хоча і грали в театрі і не скажеш про те що в людини щось не виходить. Просто от такий от вибір людини. В першу чергу це через неприбутковість і тому що не дає такого задоволення на сцені, як дають від прожекторів та кінокамер. Та от мені подобається бути на сцені і я знаю, що це моє покликання, бо я знаю, що мені тут цікаво. І це постійний тренаж мого акторського апарату і є часті зйомки в яких я беру участь і теж насолоджуюсь процесом. Це зовсім різне, це як писати олівчиком і ручкою, відмінне забарвлення і техніка, хоча ти пишеш одне й те саме. Це все мистецтво і це різні грані. Так само, що я ще займаюсь фотографією, бо це так само мій прояв мистецвта. Я люблю красу і я її бачу так. Ще я викладаю курси техніки мови, бо я хочу щоб люди правильно говорили та чітко висловлювали свою думку. Адже існують такі моменти які хочеться змінити і я їх змінюю. Бо я людина, яка транслює через себе мистецтво та красу цього світу. Сонячне проміння через мене проходить, комусь я дарую його, хтось мені.

Так от вертаючись до теми Facebook коли хтось до мене додається я одразу запитую чим ця людина займається, бо я хочу розуміти напрям думок, захоплення і як я можу їм допомогти, я відкритий до цього світу. Особливо я вітаю прояв елементарної уваги, як наприклад, коли сам вітаєш людей із днем народження чи Тебе вітають. Я дуже люблю, коли йдучи містом з тобою вітаються навіть ті кого ти бачив раз у житті, простим «Привіт, Сергій» і пішли далі по своїх справах. Так само я не вважаю, що люди які додаються до мене у Фейсбук вторгаються у мої рамки – у мою приватну власність, ні, навпаки я хочу більше про них знати і мені особливо цікаво спілкуватись із людьми з якими у мене спільні інтереси. До речі, я дуже люблю обнімашки!

М.А.: Сергію, розкажи як Ти потрапив у кіно ?

С. Волосовець: В кіно, це між іншим, як то кажуть, що це сарафане радіо або коли тебе друзі знайомих запрошують. Я почав зніматись живучи у гуртожитку і у нас, у карпенківців є така практика, що ми знімаємось одне у одного. Для більшості це курсова робота і звичайно ніхто і ні за що не платитьта на перших курсах університету про це не сильно думаєш, бо для мене це перш за все практика зйомок в кіно і завше голодні до цього. Знімався я у кількох режисерів, так от наприклад, Антоніо Лукіч, знімає курсову роботу «В Манчестері йшов дощ» , в якій я зіграв роль Йосипа, і як було приємно, що вона потім отримує перший приз - нагороду Одеського міжнародного кінофестивалю як кращий короткометражний фільм національного конкурсу. Отак от я перший раз до нього потрапив. другий раз Антоніо, запросив на роль у фільмі, про який я мало знав, під технічною назвою «На високих частотах». знову була роль Йосипа (х/ф «Мої думки тихі») – дуже набожна і висока людина. Це напевне були мої перші ролі Йосипа Співпрацювали ми на той момент з кастинг директором Аллою Самойленко, оскільки вона вже курувала цей проект і так вона внесла мене в базу, хоча на фільм я прийшов за запрошенням режисера Антоніо Лукіча. І от, наступного вже разу, коли була роль Йосифа у х/ф «Віддана», то кастинг директорка покликала мене на проби і я пройшов, за всіма правилами на рівні з іншими

М.А.: Сергію, наша тема сьогоднішньої розмови називається «післякарантинне». Розкажи нам будь-ласка чим ти займався під час карантину і як карантин вплинув на твою творчу діяльність?

С. Волосовець: По суті, на час карантину ми з театрами не зупинились, ми почали репетирувати у Zoom, в Skype. У мене зараз три проекти – театр «між трьох колон» , театральна студія «ВІК» та театр «14 ORLOV» з якими ми готуємо проекти. Наразі це вистави, або фестивалі, але і їх нам довелось вивести в мережу Інтеренет. З театром «між трьох колон» ми зробили інтернет театр ще два роки тому. Це був інтернет театр, ми відмовились від репертуарного театру, ми показували вистави для глядачів, але в цей час велась трансляція онлайн у точний час та день, без можливості передивитись пізніше. Вона була загальнодоступна та показувалась на благодійних основах. По факту, ми зіграли сезон, може пів сезону і творили саме в такому форматі. Ми знімали вірші «#вірші». Це був наче кліп, що містить закадровий голос, вірш, кілька акторів, що читали цей вірш разом із відео рядом, відтворюючи певну історію. Ми записували п’ять кіно фактів про фільми. Потім були кінопокази, кожен четвер. У нас було розплановано програму інтернет подій на 7 днів.

Під час карантину ми відновили цю роботу, в новому руслі . Ми продовжили робити «5 кінофактів» найбільш визначних фільмів, що увійшли в історію і їх можна було переглянути на спільних онлайн показів на платформі театру «Між трьох колон».

Зіграли декілька вистав, що були у нас в репертуарі і зіграли в онлайн режимі. Попередньо збираючись у Zoom для репетицій та обговорення. Це були пять оповідань О. Генрі, щотижня, впродовж шести днів ми збирались в мережі Інтернет,а на сьомий день ми збирались у режисера розводили мізансцени і ввечері грали виставу для Інтернет глядачів, в мережі Інстаграм. Таких міні вистав було п'ять. Паралельно проводячи літературні вечори тричі на тиждень, а також запровадили прекрасну традицію проводити гру «Що, Де, Коли». З театром «14 ORLOV» ми також продовжили роботу онлайн і навіть ввели нові рубрики в наші інтернет трансляції, такі як «Тет-А-тет» де цілу годину можна було спілкуватися з кожним з акторів театру, а також була введена рубрика гра «Неймовірний актор». Впродовж години кожен з глядачів ефіру міг дати запропоновані обставини для актора і відчути себе в ролі режисера, коли актор виконував етюд в умовах вигаданої реальності. Бажаючи залишатись в тонусі ми впровадили онлайн уроки хореографії, які мають своє продовження в нинішніх реаліях, як тренінги для акторів театру на репетиціях і як уроки йоги для всіх бажаючих. Які проводить наш балетмейстер театру і по сьогодні.

З послабленням карантинних обмежень ми з театром «Між трьох колон » винесли на сцену нашу виставу створену в карантинних умовах «Жертви кохання» за О.Генрі. Та зіграли ще одну нашу класичну виставу «33 постріли» за А.Чеховим і закрили театральний сезон. На разі, з усіма трьома театрами ми зараз у літній відпустці але з театральною студією «ВІК» ми готумось до театрального фестивалю «СТеП», який відбудеться з 20 по 23 серпня в селі Подвірне, Чернівецької області.

Загалом карантин дав величезне поле для роздумів і розуміння чого хочеться саме мені. З новою силою та натхнення я вийшов за межі своєї кімнати та проовжив творити на сцені, а також вже встиг відзнятись в одному серіалі , поки назву приховуємо, бо проект новий та тільки знімається. А також, в рекламі для Епіцентру, що вже вийшла.

Великі катаклізми дані для переосмислення життя. Я зробив свій вибір і почав творити з новою, правильною силою: Маю багато нових ідей, маленьких задумів, та великих планів, які вже втілюються – це все те, чого я хочу і для чого роблю ті чи інші вчинки.

Життя не стоїть на місці і нам всім треба йти вногу з часом. А для того щоб відчути рух часу, треба напрацьовувати критичне мислення. Бажаю всім читачам спіймати свою хвилю і триматись на ній, творити і розвиватись у тому, що вам подобається і приносить максимальне задоволення.

Марі-Анна Бойко Незаметдінова