Things are never what they really seem
Знову у Дені Вільньова вийшло сильне кіно. За рахунком – це третій фільм режисера, який мені довелось подивитись. Як і раніше, за трейлером чи синопсисом можна подумати, що тут все як завжди: є хороші поліцейські/федерали і є погані наркоторговці, а хороші, попри всілякі перепони, все-таки долають поганих у нерівному бою. Однак за попередніми фільмами Вільньова було видно, що герої в його стрічках – не завжди ті, за кого себе видають. Однозначно білими чи чорними їх назвати складно. Радше навпаки: у кожного темне минуле або скелет у шафі. При чому режисер не відразу розкриває всі карти, а навіть якщо і розкриває, то створює таку атмосферу саспенсу і небезпеки, що навіть від монотонних пустельних пейзажів мурашки по шкірі. Лише ближче до фіналу глядач приблизно уявлятиме, що насправді відбувається, але деякі речі так і залишаться в таємниці. Пригадую попередній фільм режисера «Ворог», після перегляду якого взагалі нічого не було зрозуміло, і довелось переглядати версії кінокритиків, щоб з’ясувати, що саме хотів сказати режисер таким дивним фіналом. Тут нібито все простіше, але однозначно не скажеш, бо фільм переповнений різними символами і натяками, на перший погляд непомітними.
Якщо порівнювати, то кіно відсилками до теми безжальної мексиканської наркомафії чимось нагадує «Радник» Рідлі Скотта, а чимось – «Старим тут не місце» братів Коенів, однак Вільньову властива власна манера розповіді, приправлена ефектними ролями Емілі Блант, Джоша Броліна і Бенісіо Дель Торо, а також яскравою операторською роботою. Загалом – рекомендую із застереженням, що кіно важке, жорстоке і не дуже оптимістичне.
