Повернення до казочки
Новий Бонд і розчаровує, і вражає одночасно.
Спочатку про те, що не сподобалось. По-перше, пісня. Згоден, емоційно, мелодично, але з хітом Адель в жодне порівняння не іде. Так і не тільки з ним. Пісні Кріса Корнела («Казіно Рояль»), Тіни Тернер («Золоте око»), Мадонни («Завтра не помре ніколи») складали чудовий акомпанемент фільму, і до того ж прекрасно сприймались окремо від кіно. По-друге, місцями фільм відверто провисає. Є оригінальні діалоги («Алкоголю вживаєте багато?» - «Хотілось би менше»), але, на відміну від «Скайфол» і «Казіно Рояль», немає постійної напруги і гостроти. Нарешті, основна і найбільша претензія до фільму в тому, що він плавно перетворився на казочку. Якщо «Казіно Рояль» надавав нове дихання франшизі, а Бонд вирізнявся емоційністю та реалістичністю, то у «Спектрі» все дуже умовно. Бонд падає з величезної висоти, ламає стіни, ухиляється від куль і вибухів, а його Вальтер з успіхом замінив був переносний протитанковий комплекс. Згадую сцену в «Казіно Рояль», коли Бонд вистежує терориста в аеропорту, і коли не здатен проникнути до службового приміщення, набирає по мобільному М, щоб йому повідомили код від дверей. Тобто там було видно, що не так легко Бонду справлятись з подібного роду проблемами. У «Спектрі» автори якось особливо не заморочуються подібного роду дрібничками. І це трохи сумно. Крім того, сюжетні повороти місцями виглядають дуже надумано. Як казав Станіславський, «Нє вєрю!». Не буду вдаватись в деталі і спойлерити, але фільм просто перевантажений відсиланнями до попередніх стрічок та до минулого Бонда, і на цьому активно спекулює.
Тепер про хороше. Його також багато, і все-таки воно переважує. По-перше, вступна сцена в Мєхіко. Напевне, найкраща у всьому фільмі. Здається, її готували півроку, шили для багатьох людей костюми, одним словом, монументальний підхід, на зразок того, як знімався «Війна і мир» Бондарчука. А могли б просто намалювати море народу на комп’ютері. Натомість, все виглядає дуже яскраво і вражаюче, надзвичайна сцена. По-друге, постійні реверанси в сторону класичної бондіани: автомобіль Aston Martin D10, годинник з примочками від Q, «струсити, але не розмішувати», Мані-Пені, М, великий мужик сильніше за Бонда і Ернст Ставро Блофельд власною персоною. По-третє, фільм дуже естетичний, можливо, навіть занадто. Гарних костюмів, краєвидів і машин (що власне теж є неодмінною ознакою бондіани) тут вистачає. Щоправда, іноді складається враження, що гортаєш якийсь модний журнал. Але однаково це скоріше позитив, бо де ще є можливість насолодитись такою красою в реальному житті? На те воно і кіно.
Загалом фільм сподобався, але менше, ніж «Казіно Рояль» і «Скайфол» (про «Квант милосердя» взагалі мовчу, бо вважаю його прикрою помилкою, і судячи з «Спектру», автори франшизи теж так вважають, бо щось особливо не згадують). Можливо, зіграли роль завищені очікування.
А на фото кадр зі сцени в Мєхіко…
